Водночас є ціла низка проблем, що негативно позначаються на авторитетності адміністративних судів. Якщо ці проблеми не буде вирішено найближчим часом через ужиття законодавчих та організаційних заходів, запобігти розчаруванням буде складно.

Так, найбільшою проблемою можна вважати перевантаженість адміністративних судів справами від першого ж дня їх роботи. Зумовлене значною кількістю адміністративних позовів, що почали надходити до окружних адміністративних судів, а також апеляційних і касаційних скарг в адміністративних справах незалежно від того, яким судом вони були вирішені – загальним, господарським чи адміністративним, таке становище ускладнилось внаслідок незаповнення вакантних посад в адміністративних судах. Чимало посад у цьому році, наприклад, не могли бути заповнені через нестачу фінансування. Першим з надмірною завантаженістю зіштовхнувся Вищий адміністративний суд. Воно, крім усього іншого, спричинене передачею до нього десятків тисяч справ з Верховного Суду і Вищого господарського суду.

Перевантаженню вищих інстанцій судів сприяє й той факт, що владні органи, керуючись гласними та негласними вказівками, навіть усвідомлюючи свою неправоту, використовують усі можливості для оскарження рішень, ухвалених не на їх користь.

Недивно, що тривалі строки розгляду справ в адміністративних судах справедливо викликають невдоволення у громадян, хоча вини суддів у цьому зазвичай нема.

Другою проблемою можна назвати переповненість адміністративних судів справами „адміністративний орган проти особи”. Наразі значна частина справ, що знаходяться на розгляді в адміністративних судах, це справи, позивачем в яких є суб’єкт владних повноважень, а відповідачем – особа. Такий стан не відповідає самій ідеї адміністративної юстиції, метою якої є захист людини від порушень з боку держави.

Частина четверта статті 50 Кодексу адміністративного судочинства визначила перелік випадків, коли приватна особа може бути відповідачем у адміністративних справах, що випливають з Конституції, а також передбачила, що інші такі випадки можуть бути встановлені законами. На жаль, інших підстав для звернення суб’єкта владних повноважень з позовом до особи, що встановлені різними законами, виявилося надто багато (так підстави передбачені декількома десятками законів), і законодавець постійно їх розширює. Переважно це обумовлено недовірою до адміністративних органів внаслідок численних зловживань.

Проте наслідок від того не набагато кращий – формується небажана думка, що адміністративні суди не лише захищають права осіб, але й можуть застосовувати до них негативні наслідки. А крім того, справи, де особа й не заперечує своєї провини (а таких теж досить багато), взагалі б не мали виноситися на розгляд судів, як це є сьогодні, бо суди повинні бути арбітром лише у спірних правовідносинах.

На заваді доступності правосуддя в адміністративних справах також стали труднощі у визначенні належної юрисдикції. До запровадження адміністративного судочинства справи, що виникали з публічно-правових відносин, вирішувалися загальними та господарськими судами. Після набрання чинності Кодексом адміністративного судочинства такі справи перейшли з цивільної та господарської юрисдикцій до адміністративної юрисдикції. Часто у позивачів ще при зверненні до суду виникають труднощі з визначенням належної юрисдикції через недостатність розуміння, є вони публічними чи приватними. Досі трапляються випадки, коли й суди беруть до свого провадження справи, що не належать до їхньої юрисдикції, або навпаки відмовляють у відкритті провадження там, де мають належну компетенцію. Щоправда, ці труднощі поступово долаються напрацюванням практики вищих судових інстанцій.

Водночас практика Верховного Суду у деяких категоріях адміністративних справ дещо суттєво звузила сферу прав, що можуть захищатися адміністративними судами. Так, адміністративний позов тепер не може застосовуватися для оскарження більшості рішень органів влади, з якими пов‘язується виникнення або припинення права власності чи користування земельними ділянками, іншим майном; для оскарження бездіяльності судів у процесі розгляду справ тощо. Це змусило адміністративні суди переглядати вироблені ними доволі прогресивні, на наш погляд, підходи, що сприяли кращому захисту прав особи.

Якщо проблеми з юрисдикцією знаходять вирішення на практиці, то деякі правила підсудності ускладнили доступ громадян до судів. Зокрема, за вирішенням спорів щодо пенсійного чи іншого соціального забезпечення, яких дуже багато, тепер потрібно звертатися до більш віддалених окружних адміністративних судів. Хоча ці справи з успіхом могли б далі вирішуватися на рівні районних судів, адже у таких категоріях спорів нема великої небезпеки впливу на суддів з боку місцевих органів пенсійного чи соціального забезпечення.

Ще однією проблемою залишається недостатня урегульованість процедур у діяльності адміністративних органів. Вона зумовлена тим, що через прогалини в адміністративному матеріальному праві порядок і спосіб діяльності суб’єктів часто невизначений. Частина третя статті 2 Кодексу адміністративного судочинства закріпила лише загальні принципи, якими органи влади повинні керуватися при здійсненні своєї діяльності, щоб не програти справу в адміністративному суді. Так, суб’єкти владних повноважень мають діяти на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку. Ці критерії є принципами адміністративної процедури, якими розробники Кодексу адміністративного судочинства прагнули заповнити прогалину у матеріальному праві. Однак часто вони не слугують достатнім орієнтиром для адміністративних органів, бо мають доволі загальний і оціночний характер.

Негативно впливає на довіру до адміністративного судочинства проблема неналежного виконання судових рішень. Постанови адміністративних судів, прийняті на користь особи, передусім у спорах щодо пенсійного та іншого соціального забезпечення, часто не виконуються через відсутність коштів у державному бюджеті на такі цілі. Оскільки видатки на фінансування витрат у зв’язку з судовими рішеннями у законах про Державний бюджет України зазвичай не передбачаються, такі рішення найчастіше залишаються невиконаними через те, що їх виконання приведе до обмеження поточних видатків на пенсії та інші види соціального забезпечення. Також буває, що рішення адміністративних судів не виконуються через нехтування ними посадовими особами, навіть найвищого рівня.

Ще однією проблемою, яка підриває авторитет адміністративних судів і судової гілки влади в цілому, є значний тиск на адміністративні суди при вирішенні спорів, що мають політичне забарвлення. Особливо відкритим і зухвалим такий вплив з боку політичних сил можна було спостерігати під час оскарження указу Президента про дострокове припинення повноважень Верховної Ради восени цього року. Обидві сторони протистояння – народні депутати одного з блоків і Президент – змагалися між собою у впливах на адміністративні суди і вдавалися до безпрецедентних заходів – аж до фізичного блокування роботи судів та навіть подвійної (!) ліквідації Окружного адміністративного суду м. Києва. Найгірші наслідки це має саме для фізичних та юридичних осіб, адже статус справ, що розглядалися і продовжують розглядатися у цьому суді, став невизначеним.

Вирішення більшості із означених проблем вимагає законодавчого втручання, а частини – організаційних заходів. Серйозних змін вимагає адміністративне матеріальне законодавство, удосконалення потребують і окремі положення Кодексу адміністративного судочинства.

Для зменшення навантаження на адміністративні суди та забезпечення своєчасного розгляду справ необхідно здійснити організаційні кроки, пов’язані із заповнення вакантних суддівських посад. Також доцільно внести зміни до Кодексу адміністративного судочинства, якими передбачити можливість пришвидшення провадження в судах вищих інстанцій через наділення їх повноваженням відхиляти апеляційні чи касаційні скарги уже на етапі їх прийняття, якщо судова практика цих судів в аналогічних справах свідчить про безперспективність скарги.

Розвантаженню адміністративних судів сприятиме і впровадження позасудових процедур розв’язання спорів, зокрема медіації в адміністративних спорах, а також зміна підходів у відносинах між адміністративними органами і приватними особами – заміна конфронтаційної спрямованості у врегулюванні спорів між ними на партнерську.

Для того, щоб увільнити адміністративні суди від розгляду справ проти фізичних чи юридичних осіб потрібно внести зміни у матеріальне законодавство: зменшити коло підстав для звернення адміністративного органу з позовом до суду, замінивши їх механізмом обов’язкового виконання рішення адміністративного органу, якщо його не було оскаржено до адміністративного суду і скасовано. На ті випадки, де легітимність рішень адміністративних органів попередньо має бути перевірена судом, у правилах адміністративного судочинства слід перебачити особливості вирішення справ про надання судом дозволу органу влади на вчинення певних адміністративних дій.

Для врегулювання діяльності адміністративних органів потрібно прийняти адміністративно-процедурний кодекс, а також закон про нормативно-правові акти, який чітко установив би ієрархію нормативно-правових актів, зокрема й підзаконних.

Проблеми з визначенням юрисдикції поступово усуваються судовою практикою, тому їх вирішення майже не вимагає законодавчого втручання. Всі ж законодавчі пропозиції, які є сьогодні і пояснюються начебто необхідністю розмежувати компетенцію між судами, зводяться до звуження сфери адміністративної юрисдикції. Водночас потребує законодавчого удосконалення питання підсудності справ. Так, справи щодо пенсійного та іншого соціального забезпечення доцільно передати від окружних адміністративних судів (діють на рівні області) до більш доступних місцевих загальних судів (діють на рівні району), як це запропоновано у законопроекті змін до статті 18 Кодексу адміністративного судочинства, внесеному народним депутатом О. Шустік і схваленому у першому читанні.

З метою забезпечення належного виконання судових рішень потрібно підготувати і внести зміни до бюджетного законодавства, якими передбачити окреме фінансування видатків на виконання судових рішень в адміністративних справах у разі відсутності або недостатності необхідних коштів на відповідних рахунках. Щоб запобігти нехтуванню судовими рішеннями посадовими особами владних органів, доцільно звернутися до досвіду Франції, де за невиконання судового рішення до порушника застосовується астрент – пеня, що постійно зростає, допоки рішення не буде виконано. Цей досвід вартий, щоб урахувати при удосконаленні національного законодавства.

Водночас політичні сили мусять відмовитися від використання судів для ведення боротьби між собою з утягуванням судів та утримуватися від впливу чи тиску на суддів, а будь-які подібні дії не повинні замовчуватися суддями і мають присікатися.

Незважаючи на існуючі проблеми, можна стверджувати, що адміністративні суди таки користуються у суспільстві досить високим рівнем довіри, а ті чинники, що погано позначаються на авторитеті адміністративної юстиції, переважно не пов’язані з несумлінністю чи непрофесійністю суддів цих судів. Тому важливо не лише зберегти високу довіру громадян до адміністративних судів, а вжити заходів, щоб подолати проблеми, які знижують рівень задоволеності ними у суспільстві.