«ПРАВОПРОКУРОРРЯ», або деякі проблеми угоди про визнання винуватості

До цього часу ми мали правосуддя у кримінальних справах – лише суд вирішував, звільнити підсудного від покарання чи застосувати до нього покарання і яке саме. Віднині матимемо і «правопрокурорря», коли у більшості кримінальних проваджень право вирішувати ці питання надано прокурору, а суд лише має фіксувати факт досягнення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості (далі – угода). [Про угоду з потерпілим у цій статті не йдеться. Це – зовсім різні за своєю правовою природою феномени. Основні принципи угоди з потерпілим і медіації визначають Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи про посередництво у кримінальних справах (№ R (99) 19 від 15 вересня 1999 р.) і Рамкове рішення Ради ЄС "Про місце жертв злочинів у кримінальному судочинстві" (2001/220/ЮВС від 15 березня 2001 р.)].

Подумаймо, є такий підхід добрим чи поганим з точки зору суспільних, державних інтересів та інтересів зловмисника. А оскільки, як відомо, «чорт ховається у деталях», спробуємо його там і пошукати. До нас це робило вже багато авторів, але переважно зарубіжних;[1] в Україні цим питанням належної уваги не приділено.[2]

 

Генеза і досвід зарубіжних держав.

1. Завдяки працям Л.В. Головка та інших процесуалістів-компаративістів нам відомо, що в англосаксонському кримінальному процесі перед судом ніколи не ставилося завдання, як в континентальному, встановити об'єктивну (матеріальну) істину, з'ясувати всі фактичні обставини справи, юридично їх кваліфікувати й прийняти належне рішення в інтересах абстрактного публічного правопорядку (безвідносно до того, на чому наполягають сторони). Суд прагне встановити істину, але лише остільки, оскільки це необхідно для того, щоб справедливо вирішити спір. Якщо ж процесуального спору немає (допустимо, одна зі сторін відмовляється його вести), то немає й пошуку істини. Англосаксонський суддя – не «дослідник», а «арбітр».

При подібному підході відмова якої-небудь зі сторін від «змагання» зі своїми процесуальними опонентами повинна неодмінно зв'язувати суд при прийнятті рішення по суті справи. Йдеться про якусь подобу цивільних процесуальних відмови від позову або визнання позову.

Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту оголошення себе винним, який настільки розповсюджений на практиці, що величезну кількість обвинувальних вироків суди виносять не в результаті успішного доказування з боку обвинувачення, а тільки тому, що на початку судового розгляду обвинувачуваний дав позитивну відповідь на запитання головуючого: «чи визнаєте Ви себе винним по пред’явлених пунктах обвинувачення?»

Таке трактування змагальності і породило специфічний феномен англосаксонського кримінального судочинства – «угоди про визнання». Якщо визнання обвинуваченим своєї винуватості повністю рятує обвинувачення від тягаря доказування й абсолютно зв'язує суд, то при відсутності строго формалізованого досудового провадження (де справу веде слідчий суддя, слідчий тощо) ніхто і ніщо не заважає обвинуваченню та захисту «домовитися» так, щоб обвинувачений визнав себе винним і піддався кримінальному покаранню в обмін на деякі «пільги», наприклад: усунення з обвинувального акту окремих епізодів обвинувачення, більш м'яку кваліфікацію тощо.

2. «Угоди про визнання» з’явились в США в XIX сторіччі. Поступово вони були офіційно визнані і законодавцем, і суддями. В 1968–1970 рр. Верховний суд США в ряді своїх рішень по конкретних справах визнав конституційність практики «угод про визнання», остаточно її легалізувавши.

3. В Англії такі угоди також застосовуються в кримінальному судочинстві. Британські вищі суди, не відкидаючи саму можливість укладення сторонами такого роду угод, украй негативно ставляться до участі суддів у проведенні переговорів між обвинуваченням і захистом (що нерідко має місце в США). Сторони не мають права звертатися в Англії до суду за роз'ясненням питання про те, який захід покарання буде призначений обвинувачуваному у випадку визнання їм винуватості (в одержанні подібної інформації вони дуже зацікавлені, особливо захист). Якщо обвинувачений визнав винуватість, попередньо з'ясувавши в судді своє конкретне покарання, то таке визнання повинне розглядатися як змушене – і нікчемне (рішення Апеляційного суду в справі Тернера 1970 р.).

 Але саме визнання заохочується англійськими суддями, тому що значно прискорює судочинство і полегшуєїхнюпроцесуальну місію. В 1974 р. Апеляційний суд ухвалив у справі Коффі, що обвинуваченому, який визнає своювинуватість, доцільно скорочувати покарання приблизно на 30%.В 2000 р.втрутився і законодавець: у ст. 152 нового Закону про повноваження кримінальних судів (при призначенні покарання) зазначене, що суд повинен розцінювати визнання винуватості як пом'якшуючу покарання обставину, у кожному конкретному випадку беручи до уваги етап процесу, коли обвинувачений виразив намір визнати її. Такий підхід стимулює визнання винуватості в цілому й укладання угод про визнання зокрема.

4. Сучасний континентальний кримінальний процесприйнято вважати процесом змішаної форми, де розшукове досудове провадження сполучене із змагальним судовим розглядом. Континентальний законодавець, чий менталітет формувався трохи інакше, ніж в «творців права» в Англії або в США, так і не зміг відкинути основну інквізиційну ідею, суть якої в тому, що істина – завжди самоціль. Якщо в англосаксонському кримінальному процесі спосіб превалює над результатом (звідси поняття «належна правова процедура» і «сакральне» ставлення до змагальності), то на континенті навпаки – спосіб підкорений результату (звідси принцип «матеріальної істини» і більш «спокійне» ставлення до змагальності).

Але, якщо визнання винуватості, будучи рядовим доказом, не зв'язує суд, зобов'язаний установити істину, то який сенс мають угоди між обвинуваченням і захистом?!! Сторони просто не мають у своєму розпорядженні процесуальних гарантій того, що локальні, а тим більше глобальні поступки протилежній стороні принесуть їм благо і не спричинять шкоди. Припустимо, обвинувачення усуває з обвинувального акту який-небудь епізод, «домовившись» з обвинуваченим про визнання винуватості за іншими епізодами, але обвинувачений у ході судового розгляду відмовляється від визнання винуватості і заявляє про його змушений «недобровільний» характер (або з інших причин). У такій ситуації обвинувачеві залишається тільки «кусати лікті». Можна змоделювати і зворотну ситуацію, коли обвинувачений визнає себе винним, що полегшує обвинуваченню доведення, але не перешкоджає суду призначити покарання не менш суворе, ніж те, яке він призначив би без визнання (адже визнання – усього лише «рядовий доказ»).

Як наслідок, визнання обвинувачуваним своєї винуватості розглядається не як «визнання позову», а як рядовий доказ, оцінюваний поряд з іншими доказами «за внутрішнім переконанням» суду. У цьому аспекті проявляється корінна відмінність англосаксонського та континентального підходів.

Але, як би там не було, правові системи зближуються й інститут «визнання винуватості» поступово перестає виглядати «процесуальним абсурдом» на континенті.

5. У кримінальному процесі Іспанії нині активно застосовується інститут «згоди», передбачений статтями 655 і 694–700 УПК 1882 г. (зі змінами 1988 р.). Обвинувачення направляє до суду клопотання про призначення покарання строком до шести років. Якщо на початку розгляду обвинувачений виразить свою формальну згоду із кваліфікацією злочину та запропонованим обвинуваченням покаранням, то суд, не проводячи судового засідання, виносить вирок, яким затверджує покарання, погоджене сторонами. Отже, йдеться про визнання винуватості, але не про угоду.

6. Схожа процедура – у УПК Португалії 1987 р., де вона застосовується тільки у справах про злочини, що передбачають покарання не більше шести місяців ув'язнення (ст. 392). Якщо прокурор вважає, що за вчинення такого злочину обвинувачуваний не заслуговує покарання більш суворого, ніж штраф або «захід безпеки», не пов'язаний з позбавленням волі, то він передає справу до суду із клопотанням про його розгляд в «дуже спрощеному порядку». У клопотанні має міститися вказівка на точний вид і розмір пропонованого прокурором покарання. «Континентальним» нюансом португальської процедури є право суду відхилити клопотання прокурора про застосування «дуже спрощеного порядку» (ст. 394-3 УПК). У такому випадку суд виносить мотивоване рішення, де пояснює причини відмови: незгода із прокурорською кваліфікацією вчиненого, невідповідність висновків прокурора наявним у справі доказам тощо. Коли підстав для відхилення клопотання прокурора немає, суд викликає обвинуваченого, з'ясовує його позицію і роз'ясняє, що при його «незгоді» із запропонованим прокурором покаранням рух справи продовжиться в іншій процесуальній формі («стандартній»). Якщо обвинувачений згодний із клопотанням прокурора, то суд, не розглядаючи справу по суті, затверджує письмову угоду про покарання між обвинувачем і обвинуваченим, яка одержує тоді силу вироку (ст. 396-1 і 396-2 УПК), але не підлягає оскарженню (ст. 400-1 УПК). На відміну від Іспанії в Португалії такого роду спрощене провадження може мати місце лише у справах про малозначні злочини, причому із застосуванням відносно «м'яких» покарань (в основному майнових).

7. УПК Італії 1989 р. передбачає дві відповідні процедури.

Насамперед це так зване «прискорене провадження», передбачене ст. 438–443 УПК 1989 р., яке застосовується практично у всіх кримінальних справах без винятку, у тому числі справах про тяжкі злочини, підсудні італійському суду асизів. Зміст його полягає в тому, що справа може бути розглянута по суті не в результаті традиційного судового розгляду, а безпосередньо в рамках попереднього слухання справи в суді. З ініціативою такого прискорення судочинства має право виступити тільки обвинувачений, який зобов'язаний в такому випадку направити відповідне клопотання рівно за п'ять днів до початку попереднього слухання. Прискорене провадження може мати місце лише при наявності на те згоди прокурора. Утім, рішенням № 81/1991 р. Конституційний Суд Італії зобов'язав прокурора мотивувати свою незгоду із клопотанням обвинуваченого і визнав, що така незгода може бути переборена обвинуваченим і суддею у попередньому слуханні.

Якщо ініціатива обвинуваченого підтримана, то попереднє слухання заміняє слухання справи по суті, причому суд тоді не має права досліджувати нові докази: він засновує свій вирок тільки на тих доказах, які є в справі до моменту початку попереднього слухання. Вирок може бути обвинувальним або виправдувальним, але при винесенні обвинувального вироку суд зобов'язаний врахувати прагнення обвинувачуваного до прискорення кримінального процесу і, незважаючи на те, чи визнав він свою винуватість, скоротити йому покарання на одну третину. Отут йдеться не більш ніж про досягнення компромісу (досить обмеженого) у виборі процедури. Ключові питання кримінальної справи залишаються поза рамками угоди: обвинувачений має право визнати або не визнати свою винуватість, обвинувач може наполягати або не наполягати на обвинуваченні.., – тобто їхня позиція ніяк не зв'язана угодою про прискорене провадження, яке може завершитись як засудженням обвинуваченого, так і його виправданням.

Крім прискореного провадження в сучасному кримінальному процесі Італії існує й інший інститут: процедура «призначення покарання за клопотанням сторін» (ст. 444–448 УПК). У ході попереднього розслідування або попереднього слухання справи прокуратура й обвинувачуваний мають право – але тільки у справах про проступки – дійти згоди про призначення обвинуваченому покарання у вигляді штрафу або ув'язнення на строк до двох років. Якщо така угода досягнута, то вони звертаються до суду із клопотанням про затвердження угоди. Клопотання може бути заявлене лише до початку судового розгляду і якщо в процесі немає потерпілого. Суд перевіряє дотримання формальних і процедурних умов і, не виявивши порушень закону, затверджує угоду, що має силу обвинувального вироку й не підлягає апеляційному оскарженню (тільки касаційному). Водночас суд має право оцінювати справу по суті і відмовитись затвердити угоду, якщо, наприклад, покарання явне нерозмірне вчиненому або якщо він сумнівається у винуватості обвинуваченого. Якщо обвинувачений одержує покарання не в порядку «нормального» судочинства, а в рамках зазначеної процедури, то це обіцяє йому певні вигоди: покарання автоматично скорочується на третину; не підлягають застосуванню додаткові види покарання (за винятком конфіскації) й інші «заходи» тощо.

Аналоги згаданих «угод» існують і у законодавстві Данії, Норвегії, Голландії.

8. Є й німецькі «кримінально-процесуальні угоди». Вони не мають законодавчої бази (і не будуть її мати, доки полеміка в німецькій доктрині запекло триває), розвиваючись винятково «на практиці» як заходи, що дозволяють дещо розвантажити кримінальну юстицію. Йдеться, скажімо, про те, що обвинувачений погоджується визнати свою винуватість за умови відмови прокурора від обвинувачення щодо інших злочинів, пов'язаних з «основним» злочином (при наявності їх сукупності).

Конституційний суд ФРН у своєму рішенні не висловився проти «кримінально-процесуальних угод» як таких, але поставив їм досить тверді рамки. По-перше, жодна угода не повинна мати «одяг вироку», тобто особа не може бути засуджена на підставі самої угоди. По-друге, Суд виключив будь-яку можливість «торгівлі із правосуддям», що, на його думку, випливає із правильного розуміння концепцій «юстиції» і «правової держави». По-третє (і це технічно найважливіше), суд визнав, що угоди припустимі лише при збереженні верховенства основних кримінально-процесуальних і матеріально-правових принципів: обов'язок суду всебічно дослідити всі обставини справи; засудження особи можливе тільки при встановленні її вини; рівність прав перед судом; вільне (без фізичного або психологічного примусу) ухвалення рішення обвинуваченим.

Конституційний суд імперативно вказав, що переваги, які може одержати обвинувачений в силу угоди з обвинувачем, повинні бути засновані винятково на законі. Скажімо, прокурор має право в якості «договірної поступки» обвинуваченому відмовитися від кримінального переслідування по «інших злочинах» тільки в порядку застосування § 154 УПК, тобто коли «супутній злочин» є малозначним; або коли «очікуване покарання за основний злочин є достатнім для впливу на обвинуваченого або для захисту правопорядку». Якщо ж жодного винятку законом не передбачено, то про угоду не може йти і мови. Так само всі послаблення обвинуваченому в покаранні повинні бути засновані на нормах чинного КК. Принцип матеріальної істини залишається для суду обов'язковим незалежно від того, чи уклали сторони угоду. Якщо суд бачить, що угода сторін (оцінка фактів, кваліфікація, необхідний захід покарання тощо) суперечить обставинам справи, він зобов'язаний самостійно встановити істину й ухвалити справедливий вирок – й угода сторін не має для нього у цьому разі жодного значення.[3]

 

Україна: угода про визнання винуватості.

Деталі укладання угоди.

1.«Угоду може бути укладено між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим» (ст. 468 КПК).

Отже, по-перше, її може бути укладено з часу появи у справі підозрюваного (відповідно до ст. 42 КПК підозрюваним є особа, якій повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення) і аж до часу, поки обвинувачений (він же підсудний) не перетворився у засудженого чи виправданого – до виходу суду у нарадчу кімнату для ухвалення вироку (ч. 5 ст. 469 КПК). Тут є безумовний позитив: так звана явка з повинною (яка насправді на практиці менше ніж в одному випадку із ста є добровільною) замінюється більш прозорим і змагальним інститутом угоди про визнання винуватості.

По-друге, її може бути і не укладено – якщо сторони цієї угоди не дійшли згоди.

По-третє, проблема: угоду не може бути укладено прокурором з особою, звільненою після затримання, якщо їй не повідомлено про підозру протягом двадцяти чотирьох годин з моменту затримання (ст. 278 КПК).

По-четверте, слідчий не має ролі у цій грі – з боку обвинувачення все вирішує сам прокурор. Лише йому надано право проявити ініціативу або відгукнутися на ініціативу підозрюваного чи обвинуваченого (ч. 1 ст. 469 КПК).

2. Важливим є положення частини 6 ст. 469 КПК про те, що у разі недосягнення згоди щодо укладення угоди факт її ініціювання і твердження, що були зроблені з метою її досягнення, не можуть розглядатися як відмова від обвинувачення або як визнання своєї винуватості, прямо випливає з принципів презумпції невинуватості і свободи від самовикриття (статті 17 і 18 КПК).

3. Угоду не може бути укладено лише у кримінальних провадженнях щодо: 1) особливо тяжких злочинів; 2) кримінальних правопорушень, внаслідок яких завдано шкоду інтересам особи (а не державним чи суспільним інтересам), і в цих провадженнях бере участь потерпілий (ч. 4 ст. 469 КПК).

Складів особливо тяжких злочинів не так багато – близько ста, і це лише 13% від загальної кількості кримінальних правопорушень. Що ж стосується другої з названих категорій, то ознаки потерпілого немає у переважній більшості складів кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки, у сфері господарської діяльності, проти громадської безпеки, у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову і мобілізації, військових злочинів, а також у переважній більшості простих (без кваліфікуючих обставин) складів кримінальних правопорушень проти довкілля, проти безпеки транспорту, проти здоров’я населення. Загалом ознака «потерпілий» присутня, за нашими підрахунками, приблизно в 32% складів злочинів. Отже, загалом угоди про визнання винуватості є можливими (не забороненими) у 55% кримінальних проваджень.

4. Проблемним питанням є суперечність між положенням ч. 4 ст. 217 КПК, яким матеріали досудового розслідування заборонено виділяти в окреме провадження, якщо це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду (це положення випливає з принципу доступу до правосуддя, згідно з яким кожен має право на участь у розгляді в суді справи, що стосується його прав та обов’язків, – ч. 3 ст. 21 КПК), і положенням ч. 8 ст. 469 КПК, згідно з якимкримінальне провадження щодо особи (осіб), з якими досягнуто згоди, підлягає виділенню в окреме провадження (у випадках, коли йдеться про провадження щодо кількох осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні одного або кількох кримінальних правопорушень, і згода щодо укладення угоди досягнута не з усіма підозрюваними чи обвинуваченими). Слова «якщо це може негативно вплинути на повноту досудового розслідування та судового розгляду» допускають надвелику долю суб’єктивізму.

Тому вважаємо неправильною позицію законодавця, який допускає укладення угоди на будь-якій стадії досудового розслідування (а, наприклад, не після того, як зібрані докази, достатні для складання обвинувального акта).

5. Відповідно до ст. 470 КПК угода – за рівних характеру і тяжкості підозри (обвинувачення) – є актом милосердя з боку прокурора стосовно того з підозрюваних (обвинувачених), який:

1) найбільш активно і змістовно сприятиме проведенню кримінального провадження щодо нього або інших осіб;

2) надасть можливість забезпечити швидке досудове розслідування і судове провадження, викрити більшу кількість кримінальних правопорушень;

3) надасть можливість запобігти, виявити чи припинити більшу кількість кримінальних правопорушень, насамперед більш тяжких.

Нібито все дуже практично (у тому числі в сенсі відповідності радянській і пострадянській слідчій практиці) і навіть відносно справедливо – з урахуванням положень статей 65, 68, 69, 69-1 Кримінального кодексу України. Але, зрозуміло, таке милосердя має й свій зворотний бік – звичайне юридичне лицемірство з обох боків. Міністр внутрішніх справ Грузії у своєму інтерв’ю зазначає: «Деякідуже хитрі злочинці перед арештом мають три–чотиринерозкриті злочини в кишені, щоб торгуватися. Зараз, коли затримують групу з кількох осіб, вони моляться: боже, зроби, щоб першим мене допитали. Неформально така система працює й у Росії. Але у нас [мається на увазі – в Грузії] все відбуваєтьсявідкрито. Наприклад, щодо корупції. Якщо людина, затримана за давання хабара, поінформувала прокурора про хабарництво свого начальника, вона у більшості випадків звільняється. Так ми боремося з елітарною корупцією. Якщо вона здає начальника, з нею підписують угоду, відпускають, і вона допомагає заарештувати свого начальника».[4]

А ще незрозуміло: які можуть бути угоди у справах про необережні кримінальні правопорушення, які спричинюють тяжкі наслідки майнового характеру? Про які «обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення» (див. ст. 472) тут можна говорити?А таких правопорушень чинний КК України передбачає кілька десятків видів. Наприклад, порушення ветеринарних правил, що спричинило епізоотію серед тварин на величезній території. Яка користь суспільству від того, що обвинувачений активно каявся і завдяки цьому кримінальне провадження довго не тривало? Тільки фінансова.

6. Якщо угоди досягнуто з підозрюваним, то невідкладно складається і направляється до суду обвинувальний акт, відтак підозрюваний швидко стає обвинуваченим (підсудним). Винятки дозволені (але не обов’язкові) лише у випадках, коли необхідно отримати висновок експерта або завершити проведення інших слідчих дій, необхідних для збирання та фіксації доказів, які можуть бути втрачені зі спливом часу, або які неможливо буде провести пізніше без істотної шкоди для їх результату у разі відмови суду в затвердженні угоди (ч. 1 ст. 474 КПК). Ці положення знову суперечать ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ч. 1 ст. 62 Конституції України, ст. 17 КПК щодо необхідності доведення вини особи навіть у тих випадках, коли сама вона своєї винуватості не заперечує.

Згідно з ч. 3 ст. 474 КПК, якщо угоди досягнуто під час судового провадження, суд невідкладно зупиняє проведення процесуальних дій і переходить до розгляду угоди. Отже, виходить: якщо з певних причин прокурор чи підозрюваний не змогли досягти угоди на стадії досудового розслідування, то вони роблять це за допомогою суду. Але чи узгоджується це з принципом неупередженостісуду?

 

Деталі змісту угоди.

7. Стаття 472 КПК визначає зміст угоди про визнання винуватості. На сцені все прегарно – як в голлівудському кіно про справедливих поліцейських. За лаштунками – проблеми, зрозумілі лише тим, хто добре поварився в прокурорсько-слідчому «котлі».

Наприклад, в угоді мають бути вказані: формулювання підозри чи обвинувачення та його правова кваліфікація із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, узгоджене покарання та згода підозрюваного, обвинуваченого на його призначення або на призначення покарання і звільнення від його відбування з випробуванням.

Якби угоду можна було укладати лише з обвинуваченим (підсудним), то ще «так-сяк». Але КПК допускає угоду з підозрюваним. А це означає: провадження лише відкрили, провели невідкладні слідчі дії – і вже можна пропонувати угоду. Доказів, які можуть бути використані для доведення винуватості, обмаль, вину по суті не доведено, відкривати всі матеріали провадження стороні захисту закон не вимагає (ст. 221 КПК надає прокурору право не відкривати матеріали, «ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню»)...

Між тим, у ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у ч. 1 ст. 62 Конституції України, у ст. 17 КПК чітко визначено: особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено...

Навряд чи значним правовим досягненням можна вважати досвід Грузії, де переважна більшість кримінальних проваджень не доходить до суду.[5]Те, що може бути зручним у боротьбі з корупцією в найвищих ешелонах влади, є профанацією, коли йдеться про необережні кримінальні правопорушення або звичайне хуліганство.

Крім того, за зазначених обставин (у провадженні на стадії оголошення про підозру) є небезпека, що статтю КК будуть зазначати не ту, яка передбачає вчинене насправді правопорушення, а ту, яка є зручною для даного випадку. Наприклад, не державну зраду (ст. 111), а розголошення державної таємниці (ст. 328), незаконне знищення не пам’ятки національного значення (ч. 3 ст. 298), а релігійної споруди (ст. 178), виробництво наркотичних засобів не з метою збуту (ст. 307), а без такої мети (ст. 309), не організація масових заворушень (ст. 294), а хуліганство (ст. 296), незаконне полювання не шляхом масового знищення звірів (ч. 2 ст. 248), а звичайне (ч. 1 ст. 248), не незаконне заволодіння ґрунтовим покривом земель, що спричинило тяжкі наслідки (ч. 3 ст. 239-1), а безгосподарське використання земель (ст. 254), не вимагання хабара (ч. 3 ст. 368), а самоправство (ст. 356) тощо. Треба лише дещо м’якше описувати об’єктивну і суб’єктивну сторони вчиненого діяння та не зазначати деяких «зайвих подробиць».

Положення п. 1 ч. 7 ст. 474 КПК, згідно з яким суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди, представляється нам недостатньою гарантією проти зазначених зловживань тому, що практика свідчить: не існує ні справжньої незалежності суду від прокуратури, ні належної юридичної кваліфікації багатьох суддів, ні політичних причин сподіватись на позитивні зміни у цій сфері.

Стаття 75 КК України допускає можливість звільнення від покарання з випробуванням, зокрема якщо позбавлення волі призначено на строк не більше п’яти років. Отже, спочатку буде «торгівля» щодо «підбору статті», яка передбачає покарання не від семи, а хоча б від п’яти років, потім – щодо звільнення від покарання з випробуванням...

Прокурори і слідчі могли б образитись, якби не тисячі випадків, що мають місце у дійсності, закриття ними кримінальних справ або відмови в їх порушенні з таких, наприклад, підстав: свідків крадіжки сумки не було, а тому за фактом крадіжки у порушенні кримінальної справи відмовити;[6] встановити осіб, які розповсюджували підроблені примірники газети і підтвердити факт підроблення газети не представилось можливим, а тому – відмовити;[7] нападник сказав, що він нікого не бив, а тому за фактом побиття Р. – відмовити;[8] ілюстрацією – дві мавпи, які обіймають блондинку, – до матеріалу в газеті про іноземних студентів автори публікації не мали на меті розпалювати національну чи расову ворожнечу – відмовити...[9]

Іншим підводним каменем угоди є положення про обов’язкове і беззастережне визнання підозрюваним (обвинуваченим) своєї винуватості у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 472 КПК). В сукупності із кримінальною відповідальністю за умисне невиконання засудженим угоди про визнання винуватості (ст. 389-1 КК України), це положення може поставити у безвихідне становище багатьох людей з категорій раніше судимих, так званих «бомжів», колишніх вихованців дитячих будинків та інших людей зі складною долею, для яких простіше взяти на себе чужу вину за те чи інше правопорушення, ніж пручатися свавіллю нашої пострадянської правоохоронної системи. Гарантій проти цієї небезпеки, крім справедливого судді, просто немає. Хіба що захисник – на підставі закону про безоплатну правову допомогу.

8. Слід також занотувати, що у ст. 472 КПК зміст угоди визначено гранично чітко. Тому її змістом не можуть бути, наприклад: передача іноземця, який вчинив злочин на території України і засуджений за нього на підставі КК України, для відбування покарання тій державі, громадянином якої він є (ст. 10); звільнення від покарання особи, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (ст. 19); пом’якшення покарання з тієї причини, що особу визнано обмежено осудною (ст. 20); зарахування попереднього ув’язнення (ч. 5 ст. 72); видання стосовно даної особи акта про помилування (ст. 87); призначення чи не призначення примусового лікування (ст. 96) тощо.

Звільнення від кримінальної відповідальності, а також засудження без призначення покарання внаслідок укладання угоди законом не передбачені.

 

Деталі затвердження угоди.

9. Відповідно до ч. 2 ст. 474 КПК розгляд щодо угоди проводиться судом під час підготовчого судового засідання. При цьому, крім сторін угоди (тобто прокурора і обвинуваченого), присутність інших учасників судового провадження не є обов’язковою. Тобто справу можна розглянути цілком «кулуарно»: без захисника, законного представника, цивільного позивача тощо (те саме – у ч. 2 ст. 476). Водночас суд, відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК, може (напевно, із ввічливості) поцікавитися, чи не хоче обвинувачений мати захисника. Закон нічого не пояснює про дії суду у випадку ствердної відповіді.

10. Наслідки укладення та затвердження угоди про визнання винуватості, передбачені статтею 473 КПК, не дають підстав для кроків назад. Так:

1) в апеляційному порядку оскаржити вирок суду першої інстанції, а також після його перегляду в апеляційному порядку, и судове рішення суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок в касаційному порядку можуть:

- обвинувачений, його захисник, законний представник – виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без згоди обвинуваченого на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених частинами 4, 6, 7 ст. 474 КПК, у т.ч. нероз’яснення обвинуваченому наслідків укладення угоди;

- прокурор – виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч. 4 ст. 469 КПК угода не може бути укладена (статті 394 і 424 КПК);

2) підозрюваний (обвинувачений) відмовляється від здійснення права на судовий розгляд, а також від права допитати під час судового розгляду свідків обвинувачення, подати клопотання про виклик свідків і подати докази, що свідчать на його користь.

Між тим, з принципу доступу до правосуддя, як він визначений у ст. 21 КПК, винятків немає.

11. Відповідно до ч. 6 ст. 474 КПК суд повинен з’ясувати в обох сторін факт добровільності угоди. Тобто запитати і прокурора, чи не змусив його підсудний до укладення угоди шляхом застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

12. Частина 7 ст. 474 КПК містить перелік підстав, за яких суд не може, а зобов’язаний відмовити в затвердженні угоди. Проте деякі з них є надто дискреційними. Наприклад, ніхто не здатен абсолютно точно визначити, чи відповідають умови угоди інтересам суспільства, чи порушують вони інтереси сторін, а тим більше інших осіб

У цій же нормі вказано, що за наявності однієї з перелічених підстав досудове розслідування або судове провадження продовжуються у загальному порядку. Але яке рішення повинен прийняти суд для того, щоб повернути справу в русло загального порядку, на відміну від ч. 3 ст. 476 КПК, у ст. 474 не вказано.

13. Положення частини 8 ст. 474 КПК є надто категоричним: «повторне звернення з угодою в одному кримінальному провадженні не допускається». Отже, воно не допускається в одному провадженні навіть стосовно іншого обвинуваченого, якщо щодо першого була, наприклад, допущена неправильна кваліфікація абощо.

14. Із статей 472 і 475 КПК випливає, що за наслідками затвердження угоди суд завжди повинен винести вирок і призначити покарання.

Зрозуміло, що КПК не визначає межі домовленостей щодо покарання між прокурором та підозрюваним (обвинуваченим), оскільки це – сфера матеріального, а не процесуального кримінального права. Отже, прокурор, надаючи певні обіцянки підозрюваному, повинен керуватися не правосвідомістю, а недвозначними положеннями Кримінального кодексу, зокрема такими:

1) якщо мало місце готування до злочину – строк або розмір покарання не може перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК (ч. 2 ст. 68);

2) якщо мав місце замах на злочин – строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК (ч. 3 ст. 68);

3) якщо особа виконувала роль пособника, підбурювача, організатора чи другорядного виконавця – покарання їй може бути призначено нижче меж, установлених в санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, у разі наявності кількох обставин, що пом’якшують покарання, або призначено більш м'який вид основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК (ч. 4 ст. 68, ч. 3 ст. 65, ст. 69);

4) якщо особа виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності, і у складі організованої групи чи злочинної організації умисно вчинила тяжкий злочин, пов'язаний з настанням тяжких наслідків, – покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин (ч. 3 ст. 43);

5) за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, – покарання може бути призначено нижче меж, установлених в санкції статті (частини статті), або призначено більш м'який вид основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК (ст. 69);

6) за наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1 і 2 ч. 1 ст. 66 КК, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК (ст. 69-1);

7) при сукупності злочинів остаточне покарання може бути визначене (після того, як воно призначене за кожний злочин окремо) шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, а не шляхом часткового, а тим більше повного складання призначених покарань (ч. 1 ст. 70);

8) до основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть не бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною (ч. 3 ст. 70);

9) при сукупності вироків до покарання, призначеного за новим вироком, невідбута частина покарання за попереднім вироком може бути приєднана частково, а не повністю (частини 1 і 5 ст. 71);

10) при призначенні покарання неповнолітньому, крім обставин, передбачених у статтях 65–67 КК, мають бути враховані умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього (ст. 103).

Що ж стосується звільнення від покарання з випробуванням, то згідно з КК України воно є трьох видів:

1) загальне звільнення від покарання у виді виправних робіт, службового обмеження, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років (ст. 75);

2) звільнення з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, від відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на строк не більше п'яти років за злочини, які не є тяжкими і особливо тяжкими (ст. 79);

3) звільнення з випробуванням неповнолітнього, засудженого до арешту або позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ст. 104).

 

Деталі виконання угоди.

15. Стаття 476 КПК нагадує давнє: «Дружина Цезаря – вище підозр». Чомусь підсудний підозрюється законодавцем у тому, що він може не виконати угоду, а прокурор – ні. Згідно з ч. 1 ст. 476 КПК у разі невиконання угоди про визнання винуватості прокурор не зобов’язаний, а має право звернутися до суду, який затвердив таку угоду, з клопотанням про скасування вироку. Напевно, це не узгоджується з положенням ч. 2 ст. 22 КПК, де вказано: «Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом». Слід, однак, пам’ятати: обов’язок довести, що засуджений не виконав умови угоди, лежить на прокурорі.

З цими положеннями дещо дисонує положення ст. 389-1 КК України, яким відтепер передбачено кримінальну відповідальність за умисне невиконання засудженим угоди про визнання винуватості. Тобто – вирок може бути не скасовано, угоду не розірвано, але за її невиконання – ще один вирок. До речі, нонсенс, але ч. 4 ст. 469 КПК не забороняє укладення угоди про визнання винуватості у злочині, передбаченому ст. 389-1 КК України.

16. Стаття 389-1 є абсолютно зайвою у КК України. Справа у тому, що, як вже зазначалось вище, змістом угоди про визнання винуватості завжди є узгоджене покарання. Тому якщо невиконання угоди – це ухилення від покарання, то за таке діяння кримінальна відповідальність вже передбачена статтями 389 і 390 КК України. Якщо ж під невиконанням угоди розуміти невиконання обов’язків підозрюваного (обвинуваченого) щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, то така співпраця, як правило, закінчується, а не починається, з вироком суду (починається вона тоді, коли на стадії досудового розслідування цього забажав сам підозрюваний). Крім того, відмова співпрацювати з прокурором, – хіба це злочин? Це лише підстава для розірвання договірних стосунків, не більше. Карати за це позбавленням волі – мерзенність.

Загалом інститут угоди про визнання винуватості в КПК України важко вважати досконалим. Напевно, для початку його треба було закріпити у мінімізованому варіанті – з урахуванням досвіду Іспанії, Італії та інших згаданих вище держав континентальної Європи. У будь-якому випадку угоди про визнання винуватості не слід було впроваджувати у справах про тяжкі злочини і про кримінальні правопорушення, вчинені через необережність, а також дозволяти на стадії, коли зібраних доказів вини особи ще недостатньо для складання обвинувального акта. Необхідно також у КПК зробити пряме відсилання до відповідних положень КК України, які містять матеріальні підстави угоди про визнання винуватості.

 

 


[1]Уайнреб Ллойд Л.Отказ в правосудии. Уголовный процесс в США. – М., 1985;Гуценко К.Ф.Основы уголовного процесса США. – М., 1993;Николайчик В.М.Уголовное правосудие США. – М., 1995;Махов В. Н., Пешков М. А.Уголовный процесс США (досудебные стадии). – М., 1998; Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002.

[2]  Лукьянец Д. Соглашения о признании виньі или примирении по УПК противоречат презумпции невиноватости //  http://jurliga.ligazakon.ua/news/2012/6/12/66008.htm

[3] Головко Л.В. Альтернативы уголовному преследованию в современном праве. – СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2002. – С. 178–204.

[4] Жегулев И. «96% всех уголовных дел заканчиваются договором с преступником» // http://www.forbes.ru/sobytiya/vlast/82521-v-gruzii-96-del-zakanchivayutsya-dogovorom-s-prestupnikom

[5] Жегулев И. «96% всех уголовных дел заканчиваются договором с преступником» // http://www.forbes.ru/sobytiya/vlast/82521-v-gruzii-96-del-zakanchivayutsya-dogovorom-s-prestupnikom

тел:
 
 
факс:
+38 044 278 03 17
+38 044 278 03 72
 
+38 044 278 16 55